Водонапірні вежі. Застосування в сільському господарстві.

 Історія суцільнометалевих водонапірних веж колон, що не обігріваються, почалася в 1925 році, коли інженер Земсков П. І. на основі проведених їм в зимовий час вимірів температури води у водонапірних вежах на залізничних магістралях Омськ - Іркутськ дійшов висновку про можливість відмови від їх опалювання.

У 1936 році інженер Рожновський А.А. запропонував конструкцію, метод швидкісного монтажу і схему автоматичної роботи суцільнометалевої вежі, що не обігрівається, для залізничного транспорту. Надалі  вони отримали широке поширення на транспорті у військові і післявоєнні роки, коли умови часу вимагали промислове виготовлення подібних споруд в заводських умовах, монтажу на місці впродовж декількох діб і, найголовніше, відмови від використання дефіцитного у той час палива на їх обігрів.

Вежі повністю відповідали цим вимогам, і автор за їх створення і впровадження був удостоєний в 1942 році звання Лауреата Сталінської премії. Вежі отримали найменування башні Рожновського.

Починаючи з 1951 року, БР меншого розміру стали освоюватися і в сільському господарстві.

У той час вежі будувалися з цеглини, у верхній частині розміщувався металевий бак місткістю 25 м3. Коштували такі башти 60 . 80 тис. крб. і будувалися від 6 місяців до року. Інша справа водонапірна башта Рожновського. Доставлена із заводу у вигляді блоків модулів, вона монтувалася за 2 - 4 дні і коштувала близько 18 тис. крб.

Виготовлена досвідчена партія башт для села була випробувана в 15 господарствах впродовж 1951-53 років і показала позитивні результати. 21 вересня 1953 року СМ СРСР і ЦК КПРС своєю постановою № 2457 зобов'язали "прийняти пропозицію Міністерства сільського господарства СРСР про постановку на виробництво водонапірної башні конструкції Рожновського".

Знайомлячись з науковими звітами тих років, мимоволі відмічаєш акцент в дослідженнях і розробках на економію металу. Країна швидко заліковувала військові рани, вставала з руїн, налагоджувала промисловість, але металу все ще бракувало. Ось і для веж усе тією ж постановою було виділено 50 тис. тонн металу на виготовлення в 1954-55 роках 25 тис. штук баків для веж, маючи на увазі, що опори виготовлятимуться на місцях з підручного матеріалу: дерева, каменю, бетону або встановлюватися на дахах будівель і споруд (силосних вежах).

У цій ситуації наукова думка була спрямована на створення оптимальних по трудовитратах, використовуваному матеріалі і матеріаломісткості опор для баків.

Була запропонована і обгрунтована гратчаста конструкція опор баків дає максимум економії металу. Опора під бак місткістю 25 м3 виготовлялася з куточків зварених "в квадрат".  Така опора важила 593 кг. Далі, замість металевої труби-стояка застосували азбоцементну трубу на металевих з'єднаннях, замість покрівельної сталі на даху застосували толь. Усе це понизило витрату металу на 53,4%.

Проте такі конструкції зводили нанівець одну з основних функцій вежі - мати запас води, оскільки в опорі з цілісного металу можна розмістити ще такий же об'єм води як і у баку.

З гратчастою конструкцією це не можливо. Тому перед розробниками постало чергове завдання: створити суцільнометалеву опору оболонкового типу. При цьому витрата металу не повинна значно перевищувати ту кількість, яка використовувалася для гратчастої конструкції. Попередні розрахунки показали, що допустима товщина металу стінок опори для 25 кубового бака дорівнює всього 0,4 . 0,6 мм.

На заводі Ухтомського була виготовлена така вежа заввишки 11 м, загальною ємністю 35 м3 з товщиною стінок 3 мм. Загальна витрата металу склала 1800 кг

Башта була змонтована і пущена в експлуатацію 5 грудня 1954 року в підсобному сільськогосподарському підприємстві санаторію Центросоюза на ст. Питома. Вежа обслуговувала теплиці, парники, корівник, житлове селище з двоповерховими будівлями.

Цю дату можна рахувати вдень начала широкого застосування водонапірних суцільнометалевих башт Рожновського, що не обігріваються, в сільському господарстві.